10 клас 10.09.24 Система національної безпеки України

 

10 клас 10.09.2024 Захист України

ТЕМА: Система національної безпеки України

I.  Актуалізація опорних знань

•   3 курсу історії пригадайте основні причини виникнення воєн.
•   Наведіть усі можливі сучасні способи запобігання війнам.

II. Вивчення нового матеріалу

    Колективна безпека. Через неоднаковий економічний, військово-технічний та оборонний потенціал, фінансовий та інший ресурс держави мають різні можливості для збереження індивідуальної безпеки. У такій ситуації сформувалося розуміння, що забезпечення індивідуальної нацбезпеки однією державою неможливе без урахування піклування щодо власної безпеки з боку інших держав. При цьому всі члени певної спільноти безпеки відмовляються від застосування сили у взаємовідносинах і погоджуються допомагати кожній державі-учасниці, яка зазнала нападу з боку іншого члена співтовариства. Отже, йдеться про взаємодію індивідуальних національних безпек у різних за складом системах відносин: двосторонніх, блокових, регіональних, глобальних. Вони покликані дбати про єдність безпеки всіх і кожного з учасників такої системи. При цьому задоволення спільних інтересів потребує від держав певної самопожертви і посилює їхню взаємозалежність. У світовій практиці склалася і набула поширення система колективної безпеки як сукупність спільних заходів держав задля підтримання миру, запобігання війні, припинення актів агресії та надання колективної допомоги.

    Колективна безпека є системою спільних дій держав, установленою Статутом ООН для підтримки міжнародного миру й безпеки, запобігання (придушення) агресії. Наріжним каменем колективної безпеки є розуміння, що світ є неподільним, і кожний член системи має прийти на допомогу іншим дипломатичними засобами, економічними акціями і в екстремальних випадках — військовими засобами. Створення системи колективної безпеки передбачає застосування комплексу заходів політичного, економічного, правового характеру, а також військово-організаційних заходів.

Колективна безпека різних держав ґрунтується на таких принципах:

• неподільність безпеки, коли агресія проти однієї держави-учасника вважається агресією проти решти держав-учасниць;

• усі держави-учасниці однаково відповідають за збереження безпеки;

• невтручання у внутрішні справи і врахування інтересів усіх учасників системи колективної безпеки;

• держави-учасниці гарантують колективну оборону;

• рішення з принципових питань забезпечення колективної безпеки ухвалюють на основі консенсусу.

Держави-учасниці забезпечують необхідну відповідність складу збройних сил та коштів характерові військової загрози. Загальна зацікавленість держав у справі збереження міжнародного правопорядку сприяла створенню системи колективної безпеки.

Колективна безпека як система спільних дій держав містить такі елементи:

а) загальновизнані принципи сучасного міжнародного права, найважливішими з яких є принцип незастосування сили, непорушності кордонів, територіальної цілісності, невтручання у внутрішні справи;

б) колективні заходи для запобігання й усунення загрози миру;

в) колективні заходи з обмеження та скорочення озброєнь, аж до повного роззброєння.

Колективні заходи для запобігання й усунення загрози миру та актів агресії як елемент колективної безпеки — це дії збройного або неозброєного характеру, що здійснюють групи держав або регіональні та універсальні організації, уповноважені на підтримку й відновлення міжнародного миру та безпеки.

В основу створення системи колективної безпеки покладено принцип неподільності світу, змістом якого є небезпека військових конфліктів для всіх держав світу. Цей принцип вимагає від держав реагувати на будь-які порушення миру і безпеки в будь-якому районі земної кулі, брати участь у спільних діях на основі Статуту ООН з метою запобігання або ліквідації загрози світу.

У міжнародному праві розрізняють два види системи колективної безпеки: універсальну і регіональну.

Поняття національної безпеки держави. Проблема національної безпеки України має кардинально важливе значення в контексті загального розвитку країни та її інтеграції до євроатлантичних структур і у світове співтовариство. У Законі України «Про національну безпеку України» зазначено, що національна безпека — це захищеність державного суверенітету, територіальної цілісності, демократичного конституційного ладу та інших національних інтересів України від реальних та потенційних загроз. Відповідно до цього Закону державна політика у сферах національної безпеки і оборони спрямована на захист:

 • людини і громадянина — їхніх життя і гідності, конституційних прав і свобод, безпечних умов життєдіяльності;

 • суспільства — його демократичних цінностей, добробуту та умов для сталого розвитку;

 • держави — її конституційного ладу, суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності;

 • території, навколишнього природного середовища — від надзвичайних ситуацій.

Основними принципами, що визначають порядок формування державної політики у сферах національної безпеки і оборони, є:

 ◊ верховенство права, підзвітність, законність, прозорість та дотримання засад демократичного цивільного контролю за функціонуванням сектору безпеки і оборони та застосуванням сили;

 ◊ дотримання норм міжнародного права, участь в інтересах України у міжнародних зусиллях з підтримання миру і безпеки, міждержавних системах та механізмах міжнародної колективної безпеки;

 ◊ розвиток сектору безпеки і оборони як основного інструменту реалізації державної політики у сферах національної безпеки і оборони.

Державна політика у сферах національної безпеки і оборони спрямовується на забезпечення воєнної, зовнішньополітичної, державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, кібербезпеки України тощо.

 Стратегія національної безпеки України визначає:

 1) пріоритети національних інтересів України та забезпечення національної безпеки, цілі, основні напрями державної політики у сфері національної безпеки;

 2) поточні та прогнозовані загрози національній безпеці та національним інтересам України з урахуванням зовнішньополітичних та внутрішніх умов;

 3) основні напрями зовнішньополітичної діяльності держави для забезпечення її національних інтересів і безпеки;

 4) напрями та завдання реформування й розвитку сектору безпеки і оборони;

 5) ресурси, необхідні для її реалізації.

 Гібридна війна — війна, основним інструментом якої є створення державою-агресором у країні, обраній для агресії, внутрішніх протиріч і конфліктів з їх використанням для досягнення політичних цілей агресії. Експерти називають гібридну війну типом конфлікту, який усе частіше буде застосовуватися у ХХІ ст. При цьому сторона-агресор намагається бути та може залишатися публічно непричетною до розв’язаного конфлікту. Гібридна війна поєднує принципово різні типи і способи ведення війни, які скоординовано застосовують задля досягнення основних цілей.

 Типовими компонентами гібридної війни є використання методів, що сприяють виникненню та поглибленню в державі, обраній для агресії, внутрішніх конфліктів:

 • створення внутрішніх суспільних протиріч через пропаганду з її переходом в інформаційну війну;

• створення економічних проблем через економічне протистояння з переходом в економічну війну та протидію зв’язкам країни-жертви з сусідніми країнами;

• підтримка сепаратизму та тероризму аж до актів державного тероризму;

• сприяння створенню нерегулярних збройних формувань (повстанців, партизан та ін.) та їх оснащення. Якщо ці методи війни є дієвими, держава-агресор може досягти своїх агресивних цілей та закріпити успіх, відігравши роль миротворця у внутрішньому конфлікті. У випадку, якщо ці методи недієві, агресор може застосувати:

 • інші методи ведення війни із залученням у конфлікт на своєму боці третіх країн;

 • класичні прийоми ведення війни з прихованим локальним обмеженим застосуванням власних збройних сил або через неприховану агресію.

 Історичним прикладом гібридної війни є роздмухування конфлікту, а потім негласна участь радянських, а згодом російських військ у карабаському конфлікті між Вірменією і Азербайджаном у 1980–1990-х рр. і надалі. Одним з прикладів гібридної війни вважають лівансько-ізраїльський конфлікт 2006 р., у якому ліванська шиїтська парамілітарна ісламістська організація і політична партія Хізбалла боролася із військово сильнішим супротивником Ізраїлем із використанням класичних військових дій, нерегулярних збройних формувань та інформаційних методів ведення війни, завдавши Ізраїлю, на думку певних експертів, стратегічної поразки. У російсько-грузинській війні 2008 р. Росія, одночасно із застосуванням офіційної армії, вела інформаційну, кібер- та економічну війну

                                         Іл.1 Наслідки російсько-грузинської війни

    Іншим прикладом гібридної війни, у якій держава-агресор домовляється із недержавними виконавцями — групами місцевого населення та бойовиками, зв’язок із якими вона формально заперечує, є російська диверсійна діяльність в Україні навесні 2014 р. (іл.2).

                                               Іл..2. Гібридна війна в Україні

     Під час конфлікту групи російських військовослужбовців організовували та координували озброєні загони сепаратистів із місцевого населення на Сході України, уникаючи прямого введення своїх військ через український кордон, що дозволяло Росії частково обходити міжнародне право у галузі ведення війни. Гібридну війну проти України РФ розв’язала не в квітні 2014 р. з початком подій на Донбасі, і не в лютому з початком анексії Криму, як багато хто вважає. Початок цих подій символізує задіяння військового компонента, якого Москва досі не потребувала, оскільки події і так розгорталися «за планом». А план гібридної війни почав реалізовуватися ще з 14.08.2013, коли РФ обмежила український експорт. Важливо було не допустити підписання Угоди про асоціацію з ЄС і втягнути Україну в Митний союз. За думкою світових експертів, елементом гібридної війни були не лише російські війська, але й місцевий криміналітет, що діяв під виглядом загонів самооборони.

Воєнна організація держави (ВОД) — базовий елемент системи воєнної безпеки, сукупність органів державного управління військовим і військово-технічним будівництвом, оборонно-промислового і наукового комплексів держави, військових формувань, призначених для виконання завдань безпеки воєнними методами, а також нормативноправова база, що визначає функції, права, обов’язки всіх елементів ВОД. Воєнну організацію створює держава для захисту особи, суспільства й державного ладу, забезпечення зовнішньої та внутрішньої безпеки передусім для відбиття зовнішньої агресії, що зазіхає на суверенітет, територіальну цілісність і соціально-політичний устрій держави, а також для придушення внутрішніх протиправних виступів, що загрожують суспільному ладу та політичному режиму. Структура ВОД залежить від рівня розвитку суспільства, характеру політичного устрою, соціально-економічної бази, а також від розвитку засобів збройної боротьби, умов внутрішньої і зовнішньополітичної обстановки. Зокрема, у воєнний час в рамках ВОД можуть додатково створюватися партизанські формування, народні ополчення, поліцейські (жандармські) та інші частини. В Україні Воєнну організацію розуміємо як сукупність органів державної влади, військових формувань, утворених відповідно до законів України, діяльність яких перебуває під демократичним цивільним контролем з боку суспільства і безпосередньо спрямована на захист національних інтересів України від зовнішніх загроз. Закон України «Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними органами держави» дає більш конкретне тлумачення терміну Воєнна організація. Згідно з ним, це охоплена єдиним керівництвом сукупність органів державної влади, військових формувань, утворених відповідно до Конституції і законів України, діяльність яких перебуває під демократичним контролем суспільства і відповідно до Конституції та законів України безпосередньо спрямована на вирішення завдань захисту інтересів держави від зовнішніх та внутрішніх загроз.

До основних елементів Воєнної організації України належать: Верховна Рада, Президент, Рада національної безпеки і оборони, Кабінет Міністрів України, Міністерство оборони, Генеральний Штаб ЗС України, інші військові формування, правоохоронні органи, інші центральні органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації, окремі громадяни. Отже, ВОД — це єдиний організм, який структурно складається з двох підсистем (компонентів): органів державної влади (управлінсько-регламентуючий компонент) і військових формувань (силовий компонент). Базова складова воєнної безпеки — Збройні сили України. Крім них, силовий компонент системи охоплює Державну прикордонну службу, Внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ, військові підрозділи Управління державної охорони, Служби безпеки України, Державна служба надзвичайних ситуацій (ДСНС) та інші державні військові формування. Нормативно-правову базу ВОД як інструмента національної безпеки формують Закони України «Про національну безпеку України», «Про оборону України», «Про Раду національної безпеки і оборони України», «Про Збройні сили України», а також Стратегія національної безпеки і Воєнна доктрина України, які розмежовують права та функції державних органів України як складових воєнної організації.

III. Питання для закріплення 

1. Що ви розумієте під поняттям «світова колективна безпека»?                                  2. На яких основних принципах ґрунтується колективна безпека різних держав?                                                                                                                                          3. Що є об’єктом і суб’єктом національної безпеки держави?                                        4. Які методи є типовими компонентами гібридної війни?                                            5. Охарактеризуйте Воєнну організацію держави Україна.                                            6. У чому, на вашу думку, різниця між світовою колективною безпекою і національною безпекою держави?

IV. Домашнє завдання

 Опрацювати теоретичний матеріал. Усно відповісти на запитання.

.